СВІТЛО, ЩО ЗАЛИШИВ ПРОФЕСОР ВОЛОДИМИР СЕМЕНЮК
Є люди, чия присутність у нашій професійній спільноті не просто відчутна — вона стає частиною самої тканини життя галузі. Саме таким для мене, як і для багатьох інших, був Професор Володимир Федорович Семенюк. Понад сорок років ми йшли поруч — у дискусіях і суперечках, у проєктах, що здавалися надто сміливими, у тих невидимих щоденних кроках, з яких і складається великий шлях науки. Його життєвим кредо було постійне прагнення рухатися вперед і не зупинятися.
Він прожив довге й насичене життя, сповнене не лише наукових відкриттів, а й людяності. Ще юнаком, одразу після школи, Володимир Федорович став до токарного верстата на Одеському судноремонтному заводі № 1, де колись працював його батько. Саме там народилася мрія, що привела його до Одеського політехнічного інституту, з яким він уже ніколи не розлучався з 1966 року. Свій шлях він пройшов від аспіранта й асистента – до професора, доктора технічних наук, заслуженого діяча науки і техніки України, президента Підйомно-транспортної академії наук України та директора створеного ним Українсько-німецького навчально-наукового інституту.
Професор Семенюк показував приклад не гучними словами, а щоденною працею поруч із нами. Він умів не лише вести за собою, а й уважно слухати. Під його керівництвом захищено чимало дисертацій, а власний доробок нараховує майже три сотні наукових праць, серед яких три монографії, понад дев’яносто авторських свідоцтв і кілька патентів. Та за кожною з цих цифр стояли не сухі підрахунки, а роки невтомної праці, пошуку й віри в прогрес. Семенюк був не просто інженером і науковцем – він мав рідкісний дар бачити трохи далі за креслення й формули. Його ідеї стали основою цілого напряму досліджень: як зробити підйомно-транспортні машини надійнішими та енергоефективнішими. Його лабораторія створювала системи, які впроваджувалися на заводах і в портах, а ім’я звучало не лише в Україні, а й далеко за її межами – у Німеччині та Австрії, де він вибудовував партнерські зв’язки, відкриваючи двері нашим студентам у світ великої техніки.
Попри всі звання й нагороди, він залишався простою й щирою людиною. Володимир Федорович не шукав вигоди чи швидкої кар’єри. Він свідомо залишався в університеті, бо вірив: знання та відкриття мають найбільшу цінність лише тоді, коли ділишся ними зі студентами, захоплюючи їх глибиною професії й залучаючи до творення нового. Сьогодні, коли його немає поруч, ми особливо гостро розуміємо: таких людей неможливо замінити, їхню справу можна лише продовжувати. Ми відчуваємо глибоку вдячність — за уроки, за чесність, за його здатність бачити суть і за ту людяність, якою він пронизував науку. Світло, яке залишив професор Семенюк, залишиться з нами назавжди — у кожному студентові, у кожній машині, яку він удосконалював, у кожному з нас, хто мав честь працювати поруч із ним, у тій внутрішній планці професійності, яку він для нас піднімав. І, мабуть, найкраще, що ми можемо зробити на його честь, — це рухатися вперед і не зупинятися.
Головний редактор журналу «Підйомні споруди. Спеціальна техніка»,професор Андрієнко М. М.
.jpg)
